Fargo [Noah Hawley] - Фарґо [Ноа Говлі] - 2017, сезон 03 (серіал)

Мова: англійська
IMDB
Wiki

Ми просто щасливі, що живемо в еру, коли продукуються такі серіали, як Фарґо.

Третій сезон повернувся в сучасність, і продовжив розповідати нам про життя на півночі США, де з одного боку спокійно, а з іншого - так собі.

Ноа Говлі знову зібрав фантастичних акторів, написав неймовірно крутий сценарій, і зняв 10 серій у тому ж стилі, що й попередні два сезони - який так притягує і на який хочеться дивитися ще і ще.

Було дуже приємно побачити мою улюблену після The Leftovers Кері Кун, яка й тут зіграла просто ідеально. Цікаво, двері, які не відкривалися перед нею - це якийсь натяк на "Залишених"? Навряд чи, але співпадіння дуже круте.

Юен Мак-Ґреґор, виявляється, може бути не лише Обі-Ваном. Більше того, від може прекрасно зіграти одночасно двох таких різних людей!

Для мене цей сезон був найбільш американським із перших трьох. І не тільки через те, що тут усе крутилося навколо грошей. Мені в очі кинулося інше: все в цьому сезоні відбувалося навколо транспорту. Дуже американського транспорту. Бізнес Еміта - паркінги. Варґа живе в вантажівці. Еміт віддав Рею машину замість марок. Ґлорія постійно зупиняє шкільний автобус, коли їй щось треба від сина. Рей їздить на пасажирському автобусі - де це бачено?! Автобус з вʼязнями перевертається, чим починається одне з найнапруженіших полоювань, які я бачив на екрані. І все це - таке американське! Я не знаю точно, що цим наголосом хотів сказати Говлі, та й чи хотів щось сказати взагалі, але для мене це все було саме про Штати.

Крім серії про погоню в лісі (з топовою кульмінацією!) запала в душу серія в Лос-Анджелесі - і дуже дивно було побачити її з незрозумілих причин нижчий від інших рейтинг. Нагадався "Одного разу в Голівуді". І мультфільм всередині неї - такий якийсь крутий і моторошний, і так хочеться, щоби в робота все було добре!

На початку здавалося, що дещо повторюється: ідіотська парочка і мафіозі. Але далі все пішло зовсім не так як у 2 сезоні.

Варґа, зуби якого стають бридкіші та бридкіші від серії до серії! Ймовірно, це найогидніший персонаж, якого я бачив. Девід Тьюліс просто геніальний актор. Як же чудово він ригав!

Чи може в житті все бути так, як тут - Варґа, який за допомогою страху і огиди робить людей своїми рабами, і шеф поліції, який є настільки тупим? Так, може. Тепер вже я бачу, що на нашій планеті може бути все. Навіть "1984".

Думки з Редіту:

"Річ, яка мені особливо подобається в Фарґо, - це бруд на машинах. Додає трохи реалізму, якого не вистачає більшості фільмів і серіалів."

"Еміт, що подзвонив Вардзі після смерті Рея - це як Лестер, що подзвонив Малво. Люди, що продали свої душі дияволу."

Ну і - Твін Пікс! Ліланд Палмер, що говорить позаземні речі в боулінг-клубі під назвою Black Lodge??? Це підриває мозок. Це прекрасно.

Остання сцена сезону повторила першу. А Ноа Говлі ще раз довів, що він один із найкрутіших творців у сучасному телебаченні.

Цього тижня він розказав про початок зйомок пʼятого сезону.

Toy Story [John Lasseter] - Історія іграшок [Джон Ласетер] - 1995 (мультфільм)

Мова: українська
Дубляж: Le Doyen Studio
IMDB

Wiki

Ми з моїми 2.5-річними хлопцями подивилися Міядзакі, подивилися класичного Діснея, і дійшли до Піксару.

"Історія іграшок" - це не просто мультфільм. Це перший мульт легендарної студії і перший в історії цивілізації повністю анімований на компʼютері повнометражний фільм.

Мені хочеться придумати якісь недоліки - але ні, не виходить. Сценарій ідеального мультфільму. Персонажі просто круті. Графіка чудова. Гумор прекрасний. Всяких бійок і двіжу рівно стільки, скільки треба, не забагато і не замало. Динозавр доставив на 100%, на другомі місці пан Бульба.

А голова-павук - це поза конкуренцією найстрашніше, що я бачив у мультфільмах. Власне динозаврові треба було повчитися в неї, як бути страшним. Ці сусідські іграшки - взагалі хайлайт мульта, як на мене.

Це мультфільм про дружбу, пригоди і добро, про довіру і допомогу. Памʼятаю, що колись дуже давно я з невідомих причин ставився до нього з якоюсь пересторогою і недовірою (через погану назву?), а потім подивився - і просто прибалдів! Той момент, коли дорослі отримують точно не менше задоволення від дітей.

Напевно, у кожного мультфільм пробуджує давно забуті спогади. У мене - як я намалював собі на килимі уявну дорогу зі села, де в дитинстві жив, до Львова, і їздив по ній машинкою. А з дивану за цим спостерігала лялька Колюсик.

"Історія іграшок" назавжди ввійшла в історію мистецтва як визначний твір.

Я не знаю, що мої хлопці зрозуміли, але точно планую використовувати історію про те, як іграшки оживають, коли поряд нікого нема, колись у майбутньому.

After Life [Ricky Gervais] - По той бік життя [Рікі Джервейс] - 2019, сезон 01 (серіал)

Мова: англійська
IMDB

Wiki

Я закохався в Рікі Джервейса, коли почув його проповідь на відкритті Золотого глобусу 2020 року. Це було дуже смішно і відважно. Рікі пофік. За це його неможливо не любити.

Це дуже класний серіал. Спокійна англійська дуже смішна і дуже сумна комедія. Це дивно, коли тобі хочеться плакати і ржати водночас, але щось у цьому є.

Рікі тут - все: керівник проекту, сценарист і режисер.

Мені трохи бракувало глибини і, так би мовити, розмаху. Я впевнений, що з цієї дуже прикольної ідеї - "я роблю, що хочу, бо завжди можу себе вбити і таким чином втекти" - можна було зробити дуже крутий серйозний (у плані виробництва) годинносерійний серіал. Але і так вийшло кльово.

Чорний гумор Рікі - це дуже круто в світі, де дехто хоче заборонити жартувати з ненажер. А саме цю ідею десь недавно подала зірка першого сезону "Фарґо" Елісон Толмен, і я прочитав про це якраз десь в районі чергової серії від Рікі.

Дуже класні персонажі. Дуже миле англійське містечко. Складається враження, що там із будь-якої одної точки до будь-якої іншої можна зайти пішки за 10 хвилин.

І ще раз: дуже смішно!

"Якщо людина хороша, то для неї робити, що хочеш - це робити щось добре" -  крута ж фраза. І таких фраз у цих маленьких шести серіях було дофіга. І все це придумала і написала одна людина.

Піду отримаю чергове задоволення і почну перед сном другий сезон. Цікаво, що буде далі.

Концерт №1 для фортепіано і труби; Симфонія №5 [Дмітрій Шостаковіч] (концерт)

Дата: 4 лютого 2022 р.
Місце: Львівська національна філармонія ім. Мирослава Скорика
Виконавці: фортепіано - Катерина Тітова, труба - Олег Петришин, Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії, диригент - Вінсент Козловський
Wiki 1
Wiki 2

Ці два твори займають особливе місце в моєму серці. Колись давно, майже 10 років тому, я вирішив нарешті почати слухати класичну музику і ходити в філармонію. Одним із майбутніх концертів мав бути точно такий самий: перший фортепіанний концерт і пʼята симфонія Шостаковіча. І я почав слухати ці речі. Звісно ж, перші кілька разів я просто чув какофонію (особливо в концерті). Але раз на пʼятий деякі моменти почали до мене доходити, а на десятий ці дві речі (особливо концерт!) стали одними з моїх улюблених класичних музичних творів.

Тоді з давно забутих вже причин мені не вдалося піти на концерт, але вдалося надолужити зараз. І це був такий чудовий вечір!

Піаністка українського походження Катерина Тітова, яка мешкає в Німеччині, була прекрасна. Я чув дуже багато виконань цього концерту (включно з піаністом-автором, який грав у якомусь дивовижному темпі), і це було одним із тих кращих. Так склалося, що я знаю напамʼять кожну його ноту, і мені здалося, що вона пару разів не попала, і на трубі фінал можна було зіграти трошечки чіткіше (я одного разу чув таке виконання цієї партії на трубі, ніби грав робот у хорошому сенсі цього порівняння - на жаль, зараз точно не згадаю, де), але це нічого крім придирань. Ще придирання - можна було трохи гарніше бути одягненою. Але чого це я...

Так от, той фінал, якщо його технічно ідеально зіграти, приносить багато музичного щастя. І зігратий він був на 95% ідеально.

Перечитав попередні два абзаци і стало трохи соромно, що людина, здатна зіграти три акорди на піаніно і два на гітарі, критикує класичних професійних музикантів. Але враження є враження.

Потім рояль забрали, диригента посунули ближче до залу, і ми попливли хвилями пʼятої симфонії. Було так добре закрити очі і слухати цю таку знайому, але, як завжди на концертах, по-новому зіграну музику. Я почув багато звуків, на які ніколи не звертав уваги (арфа? не знаю точно, не було видно), і це було дуже класно і цікаво. Фінал мені трохи більше подобається зіграний швидше, як це робив Леонард Бернстайн, але справа смаку. Сліз так і не стримав. Я не можу стримати сльози в кінці цього твору.

У філармонії (я вже давно там не бував) забрали ближчу до сцени половину стільців і поставили у шаховому порядку банальні стандартні чорні - ймовірно, як карантинний захід. Виглядає і відчувається так собі.

Деякі музиканти грали в масках. Цікаво, що роблять обережні до коронавірусу духовики?

Під час концерту я задумався про те, як класно, що людство, цивілізація створили такі речі, як музика, музиканти і філармонії. Які ми щасливі мати можливість піти на такий концерт. І як важливо все це берегти в цивілізаційному сенсі. Дуже тупий абзац вийшов, але це мені просто важко в слова запхати якісь доволі тонкі почуття, що мене наповнили десь посеред симфонії.

Ведуча багато розповідала про стосунки Шостаковіча з радянською владою, і закінчила представлення симфонії якось так: "Четверта частина має звучати радісно, але насправді це вимушена, показова радість". Мені не все одно, які в Шостаковіча були стосунки з владою. Але людина, що не чує щирої, чистої радості і щастя в фіналі його пʼятої симфонії, не має серця.